Депортація кримських татар – геноцид
18 травня 1944 року радянська влада провела масове примусове виселення з Криму представників корінного народу й нині окупованої Росією території України
В історії кожного народу є власні сторінки трагедії й боротьби. Для кримських татар найтрагічніша подія, що не оминула жодної сім’ї, — депортація 18 травня 1944 року.
11 травня 1944-го було видано постанову Державного комітету оборони №5859с про організацію виселення їх з батьківщини. Свій підпис поставив Сталін. Спецоперація НКВС почалася вранці 18 травня, коли всі ще спали, і завершилася ввечері 20 травня. Кримських татар, які змогли сховатися і залишитися, все одно виселили під час депортації вірменів, болгарів і греків 27—28 червня 1944 року.
Постановою Верховної Ради України №792-VIII від 12.11.2015 року депортацію кримських татар 1944-го визнано геноцидом, а 18 травня відзначають День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.
Злочин вустами очевидців
Сінавер Кадиров — громадський активіст, дисидент, ветеран національного руху кримських татар: «Я сприймав депортацію через біль, який моя мама вкладала у свої розповіді про ті дні. Вивезли цілу сім’ю: батько, мати і п’ятеро дітей, серед яких була моя мама. Але, напевно, найбільше у моїй пам’яті закарбувалась історія смерті її братика й сестрички з невеликою різницею у віці. Спочатку померла сестричка, а братик дуже сумував за нею, щодня ходив на її могилку і приносив свіжі польові квіти. Через деякий час, не витримавши розлуки з сестрою, помер. Ось так першого року після депортації мамина сім’я поменшала.
Хоч як було тяжко і боляче, пам’ять у кожній родині про трагедію народу зберігали і передавали дітям, онукам. Наприкінці 1960-х років і особливо в 1970-х наші батьки, маючи змогу приїжджати у Крим (про дозвіл повертатися ще не йшлося), раз на рік обов’язково брали відпустку і привозили дітей на батьківщину, щоб показати родинні будинки, де минуло їхнє дитинство, юність. Комусь щастило, і нові власники пускали в рідну домівку, а хтось міг подивитися лише здалеку».
Кримчанка Аніфе Куртсеїтова, керівниця громадської організації «Кримська родина»: «З моєї родини депортації зазнали дідусі, бабусі, яких, на жаль, уже немає в живих. Вони розповідали, що це було жахливо. Ніч, коли давали 5—10 хвилин, щоб зібрати речі, а декому зовсім не дозволяли нічого з собою взяти. Людей кидали в товарні вагони, їхали вони тижнями без їжі й без води. Дуже багато дорогою вмирало, і не було змоги їх поховати. Це найстрашніша сторінка нашого народу.
Із моїх рідних до нинішнього часу дожив лише мій свекор, якого вивезли маленьким. Тепер працює в Києві. Для нас усіх він приклад мужності.
У всіх, хто це пережив, майже одна і та сама історія: в перші дні й місяці на засланні дуже багато людей помирало — чи в дорозі, чи у спецпоселеннях. Моя бабуся на засланні поховала батька, матір і однорічну дитину. Це дуже страшно».
Від покоління до покоління кожен народ плекає, примножує, зберігає свою культурну спадщину. Кримськотатарський народ іде цим шляхом, повертаючи у своє життя те, що десятиліттями намагалися стерти з його пам’яті.
Кримська земля завжди була багатою на ремесла та майстрів. У минулі століття існувало близько 70 традиційних кримськотатарських ремесел. Майстри виробляли мідний посуд, були вправними гончарями, у кримських татар було добре розвинене ткацтво, шкіряне виробництво та інші ремесла.
На жаль, багато чого вже втрачено. Величезної шкоди розвитку кримськотатарської культури завдала вимушена еміграція корінного народу півострова, а остаточним ударом — депортація 1944 року.
Без перебільшення можна сказати, що кримськотатарська культура стала оживати лише у 1990-ті роки, після повернення народу на батьківщину, до колиски предків Криму.